Левченко Максим. Портрет нації: українські константи.
Нам випало жити в непростий час, коли українська держава нарешті раз і назавжди виборює свою волю і незалежність. І хоч, здавалось би, її ми отримали у вже далекому 1991 році, коли Україна стала незалежною, а весь цивілізований світ визнав її статус і почав поважати її як рівну серед рівних, але не тут то було. «Правонаступниця» Радянського Союзу, держава Росія, не змирилась з тим, що багата українська земля стала не її власністю, а допомога самозваного зажерливого «старшого брата» їй стала не потрібна тим паче. Тому, для розвалу нашої держави, вона заслала у вищі владні кабінети своїх посіпак, значну частку яких було звідти виметено Революцією гідності на початку 2014 року. Але московський улус не спинився, а під шумок українського суму за жертвами Небесної сотні безцеремонно відібрав у нас «исконно русский» Крим та вдерся на Донбас під брендом міфічної «Новоросії».
Природно, що в такій ситуації українці почали давати відсіч не лише у військовому плані, а і почали інформаційну боротьбу, провідною сюжетною лінією якої стало розвінчування «совкових» міфів про нашу державу, поширення правди про героїчні сторінки української історії і витоки нашої державності. Таким чином, поступово викристалізувалась гостра потреба створення цілісного портрету української нації, який став би відповіддю на всі питання українців щодо свого походження і сукупної мети існування Української держави, а також чітким меседжем для світової спільноти і, передосім, нашого зовнішнього ворога - «Ми були, ми є, ми будемо!»
Але з чого ж починати створення такого портрету? Де шукати його прообраз? Чим і до кого апелювати аби утвердити українську націю в світі?
Думки з цього приводу я частково знайшов у книзі «Мир і війни між націями» француза Арона Реймона. Він проілюстрував зв’язок витлумачення французької національної константи, що – на його думку – має право на законне існування, посилаючись на книгу Токвіля «Старий режим та революція». В кінці цієї книги Алексіс де Токвіль висловлює сумнів щодо того, чи з’явиться коли-небудь на землі ще одна нація (окрім французької), історія якої буде наповнена такими контрастами і екстрімом в кожній своїй дії. Чи буде ще в світі нація, що більше керуватиметься враженнями, і менше – принципами? – риторично запитував Токвіль.
Візьму сміливість апелювати до мислителя, і заявити, що така нація дійсно проявилась у ХХІ столітті, і це – українська нація. Адже вона, так само як і французька, завжди творить більше лиха чи добра тоді, коли від неї цього ніхто не сподівається (згадаймо Революцію гідності – її хтось прогнозував?). Ми подібно французам доби Токвіля, то опускаємось нижче загального людського рівня, то підіймається від нього набагато вище – чи не нагадує це сучасних українців? Ми народ, який чітко впізнається на початках свого існування кілька тисячоліть тому, непостійний в повсякденних думках та вподобаннях, що іноді перестає впізнавати навіть сам себе, дивуючись не менше чужинців тому, що він здатен зробити. «Найпосидючіший і найрутинніший з усіх, коли його лишають наодинці з собою, але як тільки його відривають, всупереч його бажання, від його домівки та звичок, ладен податися хоч на край світу і на все відважитись, бо він наділений неприборканим темпераментом» - пише в своїй книзі Токвіль про французів, але ж хіба з сьогоднішнього погляду в цьому фрагменті не впізнаємось ми? Народ-трудівник, житниця Європи, який до останнього вірить політикам, а потім в один момент каже їм «Ні» і виходить на майдани, аби докорінно змінити владу. Коли йому важко прогодувати родину, він шукає щастя закордоном, але і там лишається українцем несучи нашу мову, культуру і звичаї, гуртуючись в діаспори та об’єднання українців. Навіть закордоном вони не стають осторонь життя в рідній державі слідкують за ним, допомагають у скрутну хвилину – почитайте пости волонтерів, скільки допомоги надійшло в АТО саме від діаспор?
Українці і дійсно вороги свого власного послуху, коли за потреби ми палко служимо комусь, щоб потім повстати проти свого володаря. Нас теж завжди можна було вести за ниточку, коли ніхто довгий час не думає опиратись, але стає некерованим якщо його показати приклад опору. На східний фронт добровольців повели саме історії, про партизан, повстанців, холодноярців та оун-упівців, бандерівців що йшли в підпільні криївки аби визволити свою країну від будь-якого поневолення – це прецедент, не притаманний більшості інших націй. Бо в них немає такого історичного грунту як у нас, такого коріння, яке б давало приклад кшталту «або воля, або смерть».
Український народ споріднено французькому завжди обманює своїх володарів у такий спосіб, що ті або дуже його бояться, або не бояться зовсім. Наша нація, ніколи не буває такою вільною, щоб не давати ніяких надій аби себе поневолити, ні таким підневільним, щоб утратити надію зламати своє ярмо. Згадаймо ті ж селянські виступи під проводом Устима Кармелюка, як відповідь на посилення феодального визиску селян. Про сучасні відгуки цієї риси нашої нації нагадувати і не буду, вони на поверхні. Лише ми на все спроможні, хоч і показуємо чудеса вправності під час тої чи іншої війни, будучи при цьому більш спроможні на героїзм, аніж доброчесність, на геніальність, аніж твердий глузд.
Врешті українська – це найобдарованіша і водночас найнебезпечніша нація з більшості європейських, а водночас – найпристосованіша до того, аби ставати по черзі об’єктом захвату, ненависті, жалості, страху, але ніколи – байдужості.
Адже що таке нація? За твердження, поданим у опрацьованій мною праці Арона Реймона, нація – це єдиний головний і автентичний актор, що виступає на сцені історії, і у всіх випадках залишається по завершенні всіх процесів, що іноді тривають навіть століттями.
«Нацизм відійде, німецький народ залишиться» - формула, якою послуговувались у ХХ столітті німці. В умовах нового етапу національно-визвольної боротьби за волю і незалежність українського народу я хочу запропонувати свою формулу успіху української нації: «Рашизм піде, український народ залишиться». А цілісний портрет нації, безумовно, буде повноцінним коли ми вистоїмо проти тої погані, яка нахабно налізла зі східного кордону і зруйнувала мир та спокій на даній нам Богом землі. Ніщо не вічне, і так само згинуть «як роса на сонці» всі наші внутрішні і зовнішні вороги, і на уламках краху наших кривдників ми побудуємо оновлену, заможну і прекрасну українську націю, де буде місце лише тим, хто свято вірить в щасливе завтра нашого народу, а найголовніше - просто зараз своїми руками робить все для найскорішого настання нового сонця правди і свободи над Україною.
Хай живе вільна і сильна Україна!
Максим Левченко, Пл-41