Право на вічність має тисячолітня традиція, а не політична кон’юнктура епохи сталінізму. Переяславу слід повернути історичну назву

26.03.2016 23:54

Упродовж десятиліть не лише в колі істориків, політологів, а й громадськості нашого міста і України в цілому, триває дискусія щодо повернення йому історичної назви – Переяслав. Після Революції Гідності, військової агресії та в умовах «гібридної» війни Росії проти України повернення історичної назви Переяславу набуває державницького значення. Це відроджує також літописну істину. Відомий історик, професор Анатолій Подолинний у своїй статті «Перейменування як складова частина ідеологічної політики держави в минулому і тепер» цілком справедливо зауважує: «На жаль, ця проблема не є для нас, нинішніх, лише цікавим явищем з минулого – вона залишається злободенною, бо Україна ще й досі не відбулася як повнозначне незалежне державне утворення. Загроза втрати цієї незалежності цілком реальна».

Водночас, відомий український письменник-сучасник Василь Шкляр зазначає: «Ми ніколи не знали своєї справжньої історії, її нам писав окупант, перекручував все до навпаки. Героїв називав бандитами, а своїх бандитів – героями». Відтак, радянська влада намагалася закріпити в назвах населених пунктів власну, не українську, історію.

12 жовтня 1943 року постановою Президії Верховної Ради УРСР, Ради народних комісарів УРСР і ЦК КП(б)У і Указом Президії Верховної Ради СРСР місто Переяслав перейменовано на Переяслав-Хмельницький, що призвело не лише до спотворення його історичної назви, а й знецінення ролі міста в державотворчих процесах, творенні модерної української нації. Мотивом до перейменування послугувало визволення міста від німецько-нацистської окупації. Корінні переяславці з розповідей своїх батьків, дідів і прадідів знають про трагічні наслідки форсування Дніпра, коли сотні тисяч бійців Червоної Армії, серед яких щойно мобілізовані українці Лівобережної України переважно без зброї і обмундирування, полягли, визволяючи Київ до річниці жовтневого більшовицького перевороту 1917 р. Як відзначав радянський письменник Віктор Астаф’єв: «Коли з одного боку Дніпра входило 25 тисяч воїнів, то на протилежному – виходили не більше 5-6 тисяч». Про ті трагічні події нагадують існуючі братські могили і стерті з пам’яті поховання в селах і містах Київщини, музейні екскурсії, нагороди воїнів. Сьогодні історики відкривають нові сторінки героїчної і трагічної історії битви за Дніпро, доводять невиправданість жертв заради втілення сталінських ідеологічних проектів. У всіх арміях цивілізованих країн завжди поціновувався воїн-захисник, тоді як сталінські полководці розглядали солдата переважно лише як засіб досягнення стратегічної мети, як «витратний матеріал», який нічого не вартував.

Отже, перейменування міста Переяслав у 1943 році мало політичну та ідеологічну мотивацію, зазначає народний депутат України Микола Томенко. Він наголошує, що повернення місту Переяславу його історичної назви є закономірним кроком на шляху декомунізації суспільства, розбирання сталінсько-брежнєвських ідеологічних завалів.

На підтримку повернення історичної назви місту виступили й відомі українські історики О.П. Моця та В.М. Ричка. Вони наголошують на тому, що Переяслав відігравав важливу політичну роль у часи Київської Русі. Наприкінці ХІ століття князювання в Переяславі було обов’язковим етапом княжої кар’єри перед переходом на київський престол. Про історичність Переяслава і його назви свідчать систематичні літописні згадки, що підтверджують його значення як одного із головних центрів Давньоруської держави. Навіть перше згадка слова «Україна» в 1187 р. в Іпатіївському літописі безпосередньо пов’язана з нашим містом, зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича.

У роки Другої світової війни, перейменувавши наше місто, ідеологи сталінізму прагнули вирвати з корінням дерево його тисячолітньої історії і пересадити в штучний горщик зразка 1943 року.

Не можна заперечити і той факт, що монополію на перейменування населених пунктів мала саме радянська держава. Вона ретельно стежила за реалізацією офіційної політики пам’яті, яка втілювалася через цілеспрямовані ідеологічні заходи. В сучасній Україні  відповідно до пункту 29, частини першої, статті 85 Конституції України, питання перейменування населених пунктів належить до повноважень Верховної Ради. Сьогодні до процесу повернення містам історичних назв активно долучилося суспільство шляхом громадських обговорень, засідань круглих столів із залученням експертного середовища тощо. До Революції Гідності і появи Небесної Сотні радянська топоніміка в нашій державі сприймалася нейтрально як представниками державних органів влади, так і певною частиною пересічних українців. У сучасних умовах, на тлі подій, що відбулися, таке ставлення суперечить національним інтересам України. Наша держава поступово переходить від політики трансформації пострадянського простору до побудови нової модерної української держави.

Водночас у сусідній Російській Федерації, де за словами відомого науковця, громадського діяча Переяславщини Ярослава Потапенка, сформувався «колективний Путін» з характерними рисами «мафіозної держави», де фашизм, у російському вимірі, переміг, йде повернення до історичного минулого радянської доби у розумінні її президента. Чим всеохоплюючішим буде ідеологічний розрив між Росією і Україною, тим швидше українці стануть нацією з власною історією. Тому долучатися до повернення історичної правди не лише необхідно, а й вкрай важливо в контексті інформаційної протидії зовнішньому агресору.

Міста України мають повернути собі історичні назви. Не політична кон’юнктура певних епох, а вікопомні історичні національні традиції мають право на вічність. Якщо йти за «логікою» радянської тоталітарної доби, то м. Переяслав-Хмельницький можна перейменувати на «Переяслав-Шевченківський», або «Переяслав-Шолом-алейхемський» і т.д.

Як відзначав свого часу Ілля Еренбург (народився у Києві 18 січня 1891 р.), в роки Другої світової війни спостерігалося тотальне перейменування міст після визволення від німецько-нацистських загарбників. Іноді це робилося з метою «покращення» назви міста. Наприклад, після визволення радянськими військами м. Пропойськ (Білорусія), воно отримало назву Славгород, а військовий підрозділ, який визволяв населений пункт назвали не «пропойським», а «славгородським». У роки Другої світової війни, перейменувавши наше місто, ідеологи сталінізму прагнули вирвати з корінням дерево його тисячолітньої історії і пересадити в штучний горщик зразка 1943 року. Уся підступність колоніальної політики «старшого брата» полягала в тому, що додавши до назви нашого міста славне ім’я лідера національно-визвольної революції українського народу 1648-1657 рр. Богдана Хмельницького, вони прагнули назавжди «відрізати» Переяслав від державотворчих історичних витоків часів Київської Русі, загубивши його у величезному лабіринті провінційних міст, яке згадувалося хіба що у зв’язку із роковинами сфальсифікованого договору про «возз’єднання російського і українського народів». Наслідки імперського минулого пожинаємо і досі. На дорожніх вказівниках маємо «П.-Хмельницький» або можна почути: «Ти звідки? Це там, де великий базар у Хмельницькому?» Тож повернімося до своїх історичних першоджерел! Ми пам’ятаємо героїв козацької доби, їхніми іменами названі вулиці, парки, міста, але маємо пишатися насамперед тим, що саме в трикутнику Київ-Чернігів-Переяслав, за історичними розвідками видатного українського державотворця й історика Михайла Грушевського, сформувалася українська народність. Саме Переяслав був у епіцентрі героїчної і часом трагічної давньої і середньовічної історії України. Повернувши нашому місту первинну назву, ми зможемо твердо сказати, що це місто великої української історії, «місто-музей», яке може боротись за включення до світової культурної спадщини ЮНЕСКО.

Чому саме сьогодні слід повернутися до історичної назви – Переяслав?

Бо в державі і суспільстві маємо унікальні можливості для повернення нашому місту вікопомної назви. По-перше, існує запит суспільства позбутися останніх залишків тоталітаризму і комуністичної пропаганди, які «засіли» в місцевих топонімах. По-друге, експертне середовище підтримало ініціативу щодо повернення одному із найдавніших міст України (перша писемна згадка – у 907 році) його історичної назви. Про це засвідчив круглий стіл «Переяслав крізь віки: до питання повернення місту історичної назви – Переяслав», який відбувся 4 березня 2016 року в залі засідань міської ради. По-третє, попри політичну кризу, у Верховній Раді є всі передумови повернути місту його історичну назву, оскільки більшість депутатів парламенту прийняла закон про декомунізацію і зберігається консолідована патріотична більшість, яка підтримує політику історичної пам’яті.

Повернення історичної назви місту Переяслав є сутнісним індикатором національної самосвідомості, самоідентифікації, невід’ємною ознакою державно-територіальної приналежності. В умовах «гібридної» війни Російської Федерації проти України збереження назви Переяслав-Хмельницький означатиме історичну, ідеологічну, ціннісну капітуляцію перед російським імперським неоколоніалізмом як у масштабах нашої малої батьківщини, так і України в цілому. Переяславцям важливо відійти від заполітизованих та заідеологізованих маркерів радянської доби, адже ми маємо пишатися нашою древньою, цивілізованою європейською історією. Сподіваємося, що ці роздуми нагадають переяславцям про авангардну роль їхніх славних предків у героїчній боротьбі за створення Української держави, а повернення місту історичної назви – це наш сьогоденний внесок у відродження української державності.

Віталій Коцур, кандидат політичних наук, доцент