З нагоди Дня Соборності відбувся круглий стіл «Державотворчі й націєтворчі процеси в Україні у вітчизняному науковому дискурсі»
Проблема націотворення й державотворення особливо актуальною є в умовах сучасної російської агресії. Під тиск і агресію Російської Федерації попадають навіть гуманітарні питання та прагнення України відновити історичну пам'ять, яка проявляється у тому числі й у поверненні історичних назв містам, зокрема таким як Переяслав.
22 січня в конференц-залі імені Василя Сухомлинського Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди відбувся Всеукраїнський круглий стіл «Державотворчі й націєтворчі процеси в Україні у вітчизняному науковому дискурсі», присвячений 100-річчю з дня проголошення незалежності УНР IV Універсалом Української Центральної Ради, 100-річчю з дня бою на залізничній станції Крути, 100-річчю з дня затвердження Тризуба державним гербом УНР, 100-річчю з дня прийняття Конституції УНР та 99-річчю Акту злуки УНР і ЗУНР.
Відкрив урочисте засідання круглого столу академік НАПН України, доктор історичних наук, професор, ректор Переяслав-Хмельницького вишу імені Григорія Сковороди Віктор Коцур, який привітав учасників круглого столу та нагадав присутнім історію походження свята, зазначивши: «Соборність – це об’єднання українських земель у єдину, унітарну державу. Уперше ця спроба відбулася саме 22 січня 1919 року. І хоч була вона, на жаль, невдалою, позитивне історичне значення її виявилось набагато важливішим, оскільки було закладено стратегічний тренд розвитку України. Відтоді об’єднання України у єдину соборну унітарну державу стало головною ідеєю всіх наступних вітчизняних національно-визвольних рухів».
З вітальним словом також виступили генеральний директор Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» Олексій Лукашевич, перший заступник голови Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Юрій Бобровнік.
Одним із важливих аспектів сучасного українського державотворення є вільні демократичні вибори. У своїй доповіді Володимир Вакулич підняв питання впливу сучасних виборчих технологій на державотворчі процеси. Сучасні вибори він означив як «вибір без вибору», який може привести до влади будь-яку людину, лиш би вона мала гроші. Наголошуючи на тому, що виборчі технології нікуди не подінуться, а будуть лише посилюватися доктор політичних наук вважає, що було б доречно державі контролювати цей процес на законодавчому рівні.
Інший аспект дискусії розкрив професор Олег Калакура наголосивши на ролі символіки в процесі українського державотворення, яка виконує об’єднуючу функцію. Особливу увагу він приділив таким символам як гімн, герб, прапор та пам’ятним датам, таким як акт злуки УНР та ЗУНР, бій під Крутами тощо. При цьому він наголосив, що суспільство повинно навчитися аналізувати зміст цих важливих дат і робити з них правильні висновки. Наприклад, значну увагу приділив саме національній політиці Центральної Ради (ЦР), яка окрім українців залучала до активної діяльності представників національних меншин: росіян, поляків, євреїв та ін. У складі ЦР національні меншини складали близько 25-29%, проте незалежність українських земель підтримували частково лише поляки, а інші – ні. Подібні тенденції спостерігалися і в кінці 1980-1990 рр., коли національно-демократичні сили (Народний Рух (НРУ) прагнули залучити до своїх лав якомога більше представників від національних меншин, щоб заручитися їхньою підтримкою під час здобуття Україною незалежності. Частково їм вдалося цього досягнути, адже національні меншини у складі НРУ складали 14%. Сучасна національна політика України на його думку, має складний характер, оскільки представники національних меншин політизовані, а будь-які україно-центричні кроки з боку держави розглядаються національними меншинами як утиски їхніх прав. Таким прикладом слугують угорці Закарпаття, румуни Буковини та ін. Тому в цих умовах, держава має проводити виважену національну політику.
Продовжуючи дискурс професор Юрій Ніколаєць у своєму виступі зосередив увагу на декількох аспектах захисту Української держави в умовах російської агресії. Так, він вибудував логічну послідовність актів російської агресії починаючи з 1990-го року, яку умовно назвав «дипломатичною». Зокрема, акцентував увагу на тому, що вже у 1991-1994 рр. Росія проводила активну політику підтримки сепаратизму на території Криму; після прийняття Конституції України у 1996 р. ускладнилися перемовини з приводу підписання політичного договору між Україною та РФ, а з боку російської сторони лунали постійні звинувачення української влади в утисках російськомовного населення. Як наслідок у 1998-1999 рр. в РФ прийняли закон про захист «співвітчизників» за кордоном за допомогою сили. Окрім цього, Росією проводилися постійні торгівельні та газові війни, скуповувалися стратегічно важливі об’єкти промисловості на території України, фінансувалися антинатівські та антиєвропейські кампанії тощо.
Ці передумови, на його думку, значно вплинули на російсько-український конфлікт, який розпочався у 2014 р. анексією Криму. На думку професора, ключовими проблемами, пов’язаними з втратою Криму є те, що в.о. президента О. Турчинов юридично не мав права віддавати наказ відкривати вогонь, а також була втрачена система управління українською малочисельною армією. Сьогодні ж, серед нагальних проблем в оборонній сфері, які потребують вирішення є:
- відсутність стандартизації важкого озброєння, яке ускладнює роботу військових командирів і підрозділів в цілому;
- зенітно-ракетні комплекси мають значні похибки в прицільній стрільбі;
- військово-морський флот слабкий, але поступово відновлюється;
- існує проблема з засобами зв’язку й наведення;
- комплектування військ проводиться за рахунок строковиків та контрактників, при цьому зростає роль жіночого чинника, що не завжди носить позитивний характер;
- потребує модернізації система вишкілу та перепідготовки військових кадрів; тотальна залежність військових командирів від вищого керівництва, що унеможливлює прийняття ситуативних тактичних рішень на місцях тощо.
Проте, незважаючи на ці недоліки Ю. Ніколаєць вважає, що в лавах ЗСУ формується ядро національної державності.
Явище «путінізму» та його вплив на процес сучасного українського державо-і націотворення розкрив у своїй доповіді Борис Дем’яненко. У своєму виступі він зазначає, що на сьогоднішній день сформувалося ряд визначень поняття «путінізм», поштовх до формулювання якого започаткували американські журналісти. Загалом, «путінізм» розглядається як різновид авторитарно-тоталітарного режиму, який сформувався в РФ наприкінці ХХ – початку ХХІ століття і значно близький до фашизму. Також він тезисно окреслив основні прояви путінізму, його ідеологію та політичні режими в інших країнах, до яких близьким є путінізм.
У свою чергу, Юрій Бобровнік зробив акцент на якості сучасної Української держави. На прикладі міста Переяслав-Хмельницький, району та його політичної еліти він пояснив сутність сучасної української держави. Так, він наголошує, що в українському соціумі до цього часу переважає стереотип, що лише «центр» є вищою політичною силою, якому не можна перечити. Місцева політична еліта має «совкову» свідомість, а її мислення компартійне з домішками «політичної традиції 1990-х», вибудуване на основі «договорняків». Розуміння і звертання до Закону настає лише у тому випадку, якщо щось зробив неправильно. Виборча активність коливається в межах 50-60%, при цьому політична еліта стабільна й оновлюється доволі повільно. Негативним проявом є тотальна байдужість населення до місцевих проблем, а переважає «диванне» обговорення. Найбільш політично і громадсько активною частиною населення є жінки. Молодь має слабкі світоглядні громадянські позиції, адже на все місто Переяслав-Хмельницький і район діє лише 2 молодіжні організації, які висловлюють вкрай слабкі громадянські позиції. Близько 70-80% населення не можуть чітко сформулювати проблему, через яку вони звертаються до владних органів, особливо у письмовому вигляді. В районі, близько 90% жителів не виїжджали за межі Києва та області. На жаль, до цього часу в населення не викорінилася система так званої «віддяки», яка слідує майже за вирішенням будь-якого навіть законного питання. Суспільство, на жаль, розглядає сучасного чиновника не як найманого працівника, менеджера, який повинен вирішувати делеговані йому проблеми – а як вищу силу, яка вселяє страх й гальмує ініціативи. Фактично у населення сформований комплекс меншовартості перед чиновниками. Місцеві чиновники мають слабкий рівень історичної пам’яті й свідомості. Водночас незначна кількість чиновників на місцевому рівні, які прагнуть щось змінити виглядають ізгоями в очах місцевого населення. Окрім того, значна частина молодих політиків, які прорвалися до влади вже перейняла методи роботи старої політичної еліти й не збирається працювати на інтереси народу.
Отже, проведений дискурс засвідчив, що сучасна незалежна Україна і сьогодні активно повинна працювати над державо-і націотворенням, особливо у напрямку освіченості. У ці складні часи потрібно докласти значних зусиль, щоб зберегти територіальну цілісність і суверенітет України, який не можливий без освіченого громадянського суспільства. Населенню ж слід переосмислити роль і статус влади в суспільстві, й нарешті усвідомити, що влада повинна працювати на інтереси народу – а не народ на інтереси влади. Серед молоді потрібно активно пропагувати ідеали правової держави, яка діє в рамках закону, а не ідеалу грошей. Ці аспекти потрібно реалізувати закладаючи у свідомість молодого покоління правильні моральні та ціннісні установки, які формуватимуть високодуховних особистостей.
Коцур Леся, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри політології ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»
